Цікаве з історії виховання

СИСТЕМА ОСВІТНІХ І ВИХОВНИХ ПОНЯТЬ

В АНТИЧНИЙ ПЕРІОД

(антична освітня парадигма)

Античний світ - Давня Греція, еллінський світ, Давній Рим - став колискою європейської і значною мірою близькосхідної культури. Тут сформувалися ті соціокультурні орієнтири, які можна вважати абсолютними цінностями для Європи і всього світу. Саме в античний час у тому чи іншому вигляді були вироблені практично всі основні освітні ідеї, які в подальшому лише ускладнювалися, модифікувалися та оновлювалися.

Перш за все такій ролі античної освіти сприяла гуманоцентрична система цінностей як світоглядна основа розвитку всього античного суспільства. Звичайно, вона була обмежена, оскільки не розповсюджувалася на рабів і варварів - власне людьми для античного світу були лише громадяни своєї країни. Але по відношенню до них діяли досить жорсткі норми рівноправ’я, демократії, торжества закону і справедливості. Хоча, знову ж таки, ці норми постійно порушувалися (як і будь-які норми), проте вони мали загальновизнаний характер і визначали ціннісні характеристики середовища, в якому жили люди, а відтак - і напрями, і мотиви їх діяльності, соціокультурні орієнтири процесів соціалізації, спрямованість, форми і методи освіти.

Загальнофілософською основою розвитку освіти в античному суспільстві стала пріоритетність виховання громадянина, корисного своєму суспільству. Оскільки ж було повне усвідомлення корисності для суспільства розвитку всіх сутнісних сил людини, то вважалося необхідним створювати всі умови для всебічного навчання та виховання громадян. Хоча природу людини різні мислителі тлумачили по-різному (Сократ, наприклад, вважав, що люди добрі і хороші від природи, а Квінтіліан, як і більшість, вбачав у людській природі і хороші і погані сторони), це не впливало на визначення статусу освіти, оскільки навіть хороші якості людини можуть реалізуватися лише через навчання та виховання.

Сократ підкреслював: «Могутні духом,., якщо отримають освіту,., стають відмінними, корисними діячами. Залишившись без освіти... вони бувають дуже поганими, шкідливими людьми». Освіта, за Сократом, потрібна для самопізнання хорошого в собі: «Хто знає себе, той знає, що для нього корисно, і ясно розуміє, що він може, і чого він не може».

Те, що в античному світі не вважали людину від природи тотально поганою і злою, визначило гуманоцентрично - природовідповідний характер античної освіти.

Освіта і виховання були націлені не на соціальне «перевиховання» людини, а на розкриття всього позитивного, що в ній є, на її гармонізацію як з природою, так і з соціальним середовищем.

Власне саме на це спрямована вся антична філософсько - освітня думка.

Ціцерон відстоював необхідність побудови системи виховання як стимулювання у людини хороших якостей (розуму, розважливості) та відсікання поганих (зажерливості, хоті).

Геракліт підкреслював наявність у людей природних здатностей до навчання та засвоєння моральних норм: «Всім людям дано пізнавати самих себе і бути доброчесними».

Сократ доводив можливість і необхідність гармонізації відносин між людиною та суспільством методами виховання, вважаючи, що ліквідація суперечностей між ними - це і є природна основа людського щастя.

Зенон розглядав виховання як розкриття людських чеснот (самодостатності, спокою), які є в ній від природи.

Платон закликав в рамках системи навчання та виховання забезпечити «свободу покликання» (особистих схильностей) людей і вважав їх від природи здатними пізнавати шлях до «істинного буття».

Визнання природовідповідності виховання та освіти, однак, не означало їх трактування як стихійно-природного процесу. В античному світі добре розуміли специфічно-соціальну природу освітньої діяльності і ті зміни, які процес виховання продукує в людині. «В якому напрямі хто був вихований, таким і стане, мабуть, весь його майбутній шлях», - підкреслював Платон.

Епікур вважав, що тільки освіта та виховання звільнюють людину від незнання, забитості і відкривають дорогу до щастя. Сенсуалістичний характер епікурейської теорії виховання не порушує загальної античної традиції: навіть життєві задоволення людина не може отримати повною мірою без відповідної освіти. Навіть Демокріт, «основоположник матеріалізму», відстоюючи природний характер освіти та виховання на підставі того, що людина є частинка природи («мікрокосм»), визнає специфіку виховання як організованого соціального процесу, який значною мірою трансформує людську природу: «Хорошими люди стають скоріше від вправ, ніж від природи... виховання перебудовує людину і створює природу» (мається на увазі другу, соціальну природу).

Таким чином, фундаментальною світоглядною основою античної системи освіти був тандем «природа + виховання», розвиток усіх сутнісних природних сил людини, позитивних з точки зору соціальних потреб. Останні визначалися в першу чергу як потреби громадянства і держави, і основним напрямом освіти та виховання стало державно-громадянське - саме так в соціально-філософському розумінні можна охарактеризувати і античну освітню парадигму.

Пріоритетність державно-громадянського виховання перед становим і сімейним в античному світі є тотальною. Чи не найкраще її обгрунтував 

Арістотель: кожна форма державності вимагає відповідного виховання громадян як найпершої необхідності (оскільки держава складається з них), а для цього необхідне всеохоплююче громадське державне виховання і навіть суспільне керівництво сімейним вихованням з боку державних чиновників; за самою своєю природою таке державне виховання повинне бути рівним для всіх громадян - вільного населення («однорідне», «тотожне» виховання). Навіть у Давньому Римі, де сімейні традиції були набагато сильніші, в період розквіту імперії домінували державні форми виховання. В суспільній свідомості вони розглядалися як більш ефективні і відповідні потребам суспільства і людини. «Світло хорошої школи, підкреслював Квінтіліан, - краще, ніж одинокість сім’ї».

У зв’язку з таким розумінням освіти (як формування громадянина під керівництвом громадсько-державних структур) остання сприймалася як невід’ємне право (і обов’язок) всіх громадян; позбавлення освіти сприймалося як найтяжче покарання. Історичні документи свідчать, що в грецьких містах-полісах навчання не припинялося навіть під час тяжких воєн, а як найтяжче покарання переможених було позбавлення їх права вчитися.

Таким чином, філософсько-освітня парадигма античного світу була прямо протилежна давньосхідній: процес навчання та виховання був націлений на підготовку громадянина, а не представника стану чи професійної корпорації і вся справа освіти знаходилася в руках держави і громади, а не була справою приватної ініціативи. Освіта мала на меті не вузьке обмеження якостей людини до розмірів «гвинтика» станово- корпоративного суспільства, а по можливості максимальний розвиток всіх здібностей та нахилів людей в рамках існуючої системи громадянських цінностей.

Такі світоглядні підвалини обумовлювали і гумано - центричний характер античної педагогіки. Готуючи для країни активного громадянина, вона в першу чергу звертала увагу на розвиток його індивідуальності.

Сенека розробив цілу теорію формування в процесі навчання та виховання цільної самостійної особистості - саме цільної, а не конгломерату окремих якостей («нехай говорить він (учень) сам, а не його пам’ять»).

Плутарх та Квінтіліан з повним правом можуть вважатися основоположниками «вільного виховання», націленого на формування вільної людини.

Арістотель розробив детальну концепцію розвитку всіх природних задатків людини, маючи на меті сполучення практичних методів розвитку і душі, і тіла.

Платон обстоював ідею різностороннього виховання для всіх громадян, причому вважав, що цей процес має відбуватися не лише в школі, а в цілому суспільстві, а тому має пожиттєвий характер - люди повинні розвивати свої сутнісні сили, навчатися і морально вдосконалюватися все своє життя.

Практична педагогіка в античні часи орієнтувалася в першу чергу на пріоритет моральних цінностей і розвитку, а не на просте накопичення знань (зараз ми б назвали її «анти - сцієнтистською»), «Лише одне робить душу досконалою: непорушне знання добра і зла», - підкреслював Сенека, розглядаючи весь освітньо-виховний процес як рух до моральної «норми».

Античні автори досить детально описують моральні орієнтири, що мають бути в основі виховання.

Так, у Піфагора, до переліку моральних норм, які потрібно постійно розвивати, входять повага до батьків, стриманість, небагатослівність («поважай закон»), самостійність суджень і дистанціювання від суджень натовпу («не ходи по дорозі») та інші.

Епікур відстоював цінність життєвих радостей, які розширює процес виховання; Зенон - цінність самоспоглядання і спокою; Ціцерон - цінності розважливості і раціональної поведінки. Набір конкретних моральних чеснот у різних мислителів свій, але всі вони підпорядковуються меті морального вдосконалення людини та пріоритетності моральних цінностей у суспільстві.

Що стосується самого навчання, то тут теж основним був інтелектуальний розвиток, а не накопичення знань самих по собі. «Багато всезнайок не мають розуму... прекрасна відповідна міра у всьому... потрібно думати не стільки про багатознання, скільки про всебічну освіту розуму», - підкреслював Демокріт.

В античному світі взагалі багато уваги приділяли саме розвитку інтелекту, науковому обгрунтуванню процесу навчання.

Геракліт одним з перших висунув ідею діалектичної єдності розуму та почуттів в процесі пізнання і відстоював необхідність пізнання в процесі навчання суті речей, а не лише сукупності фактів («мудрість в тому, щоб знати все як одне», а «багатознання розуму не навчає»).

Найбільш відому і детальну теорію науково обґрунтованого навчання (принципи пізнання, діалектика категорій, співвідношення різних форм і методів, критерії) розробив енциклопедист античного світу Арістотель. Саме його концепція освіти, сильно вихолощена і формалізована, домінувала в Європі в середні віки.

В античному ж світі наукові основи освітньо-виховного процесу використовувалися в повному обсязі, які давала тодішня педагогічна наука.

Освітнім же ідеалом античного світу був не лише інтелектуальний і моральний, а в цілому всебічний розвиток громадян. Вважається, що його репрезентує афінська школа, хоча насправді модель ідеального гармонійного навчання та виховання в педагогічній теорії античності носила синтетичний характер, прагнучи поєднати чесноти систем освіти різних держав (наприклад, Платон детально розробляв освітню програму на основі синтезу досвіду шкіл Афін та Спарти). Одностороннє виховання - наприклад, гіпертрофованість військово-фізичного виховання у Спарті - засуджувалися. Взагалі досвід Спарти є в чомусь дисонантом загальній тенденції розвитку античної освіти, обумовленим специфічними соціальними умовами. Як правило, античні громадяни, в тому числі й у войовничому Римі, дійсно отримували багатогранну підготовку, всебічно обгрунтовану теоретично. У зв’язку з цим античний ідеал людини став на багато століть орієнтиром для всіх гуманістичних мислителів та педагогів-практиків.

Проте все ж основною соціальною функцією античної системи освіти було не формування всебічно розвинених людей, а підготовка громадян, корисних для суспільства і серйозно навчених для виконання своїх громадянських обов’язків по управлінню, захисту, життєзабезпеченню своєї держави. Дуже чітко цю функцію сформулював Платон, який вказував, що головне завдання освіти та виховання - це «зробити досконалим громадянина, що вміє справедливо підкорятися чи керувати». До тієї міри, до якої це співпадало з завданням гармонійного розвитку людини, останній ставав метою освітньої діяльності. За межами такого збігу античне суспільство жорстко обмежувало можливості саморозвитку людини. Мова йде не лише про нехтування правами рабів та іноземців, а й про серйозні обмеження можливостей самовираження для громадян у випадку, коли це суперечило інтересам держави, громади, суспільства. Один з трагічних проявів таких обмежень - широко відома історія смерті Сократа, що проявляв шкідливе, на думку більшості, вільнодумство. Реально в умовах античного світу не було механізмів захисту прав меншості чи індивідуальності проти більшості чи держави, а без цього про всебічний і вільний розвиток особистості говорити не можна.

Інший приклад функціонального обмеження системи освіти - Спарта.

Розуміння «ідеального громадянина» тут йшло всупереч ідеалам гармонійного розвитку і останнім просто нехтували, звертаючи увагу лише на ті аспекти виховання та освіти, які були корисні з точки зору підготовки громадянина - воїна.

Слід взагалі підкреслити, що античні держави в цілому дуже жорстко контролювали освітньо-виховний процес з точки зору прийнятих у суспільстві стандартів та цінностей.

У Давньому Римі у зв’язку з цим теж культивувався ідеал воїна, а система освітньої підготовки носила прагматично-кар’єрний характер. Антична система освіти функціонувала як цент­ралізовано керована державою система підготовки для державних потреб спеціалістів і потрібних особистих якостей городян.

Характерною рисою освітньої системи античного світу була рівність доступу до державно-громадської освіти усіх громадян, що значно обмежувало масштаби соціальної диференціації освіти. Необхідність рівного доступу до освіти була загально визнаною, її обстоювали найвищі духовні авторитети античного суспільства. Платон навіть розробив проект загального обов’язкового навчання дітей усіх громадян, як мінімум - трирічного. Основи загальнодоступності освіти для всіх нормальних дітей римських громадян розробив найвідоміший римський педагог Квінтіліан.

Проте різниця у освіті різних соціальних груп все ж була досить значною. Освіта ніколи не була обов’язково-загальною, і багато дітей бідняків ніколи й ніде не вчилися - право на освіту ще не означає, що її отримували всі, хто це право мав. Дуже великі обмеження в античному світі мала жіноча освіта, яка була в основному сімейною і дуже вузькою. Лише Спарта дає дівчатам і юнакам однакові можливості для розвитку, відступаючи в іншу крайність і значно мілітаризуючи жіночу освіту та виховання.

Крім того, і в Давній Греції і в Давньому Римі було багато приватних шкіл, де за навчання потрібно було платити, що приводило до різної якості освіти для заможних і бідних громадян. Завдяки додатковій платні діти заможних батьків могли отримати додаткові заняття і в звичайних школах. Найбільш заможні громадяни наймали спеціальних вчителів - наставників для своїх дітей. Раби, звичайно, знаходилися за межами системи освіти.

Декларована рівність освіти не сприяла розвитку її спеціалізації. Але вона все ж була досить високою завдяки як наявності широкої приватної освіти, так і кількох рівнів освіти. Професійна спеціалізація здійснювалась в основному в рамках учеництва.

Розповсюдженість освіти зовсім не сприяла високому соціальному авторитету суб’єктів освіти. Теоретично педагоги мали б користуватися тим же авторитетом, що і справа, якою вони займалися. Про це прямо говорить Арістотель: «Вихователі ще більше гідні поваги, ніж батьки, бо останні дають нам тільки життя, а перші - гідне життя». На практиці ж учительство було хоча і широко розповсюдженим, проте малооплачуваним і малошанованим, причому як в Давній Греції, так і в Давньому Римі. Частково це пояснюється традицією використання рабів як учителів, частково - масовістю освіти, а відтак - і її невисокою якістю в основній масі.

Система освіти була досить складною. До неї входило сімейне виховання, початкова, середня і вища школа, державно-громадські і приватні навчальні заклади різного типу (мусійні школи, гімнасії, ефебії - в Давній Греції, тривіальні, граматичні школи - в Давньому Римі, вищі навчальні заклади - Академія, Лікей, філософські школи стоїків та епікурейців, Олександрійська школа). Разом з тим освіта здійснювалася в рамках певних загальних канонів, програм. У Давній Греції був вироблений певний освітній стандарт - граматика, діалектика, мистецтво спору, арифметика, геометрія, астрономія, музика. Цей же освітній стандарт (замість мистецтва спору - риторика) як «сім вільних мистецтв» утвердився в Давньому Римі.

Розвиненість системи освіти вимагала серйозної уваги до розробки форм і методів навчання та виховання. Масова освіта була досить рутинною. Школи були невеликими, часто заняття проводилися під відкритим небом. Одночасно навчалися учні різних вікових і предметних категорій, хоча мало місце і розділення учнів на класи в ряді випадків. Основний метод освіти - засвоєння матеріалу з голосу вчителя, методи застосовувалися традиційні - заучування, запам’ятовування. Книг і підручників було дуже мало.

Рутинність навчання відштовхувала від нього дітей, що робило необхідними примус та фізичне покарання учнів. їх били канчуком і палицею. Характерно, що навіть у теорії багато мислителів відстоювали необхідність стимулювання активності учнів у такий спосіб. «Якби діти не примушувалися до праці, вони б не навчилися ні грамоті, ні музиці, ні гімнастиці, ні тому, що укріплює чесноту - сорому», - писав Демокріт.

Однак елітарна освіта і дидактичні розробки найвідоміших античних мислителів мали високий рівень. В античні часи було піднято і розроблено велику кількість дидактичних проблем, які і зараз трактуються в античному дусі. Кожен визначний філософ і педагог залишив чимало цінних розробок, які з успіхом реалізовував у власній освітній практиці.

Платон дає практично сучасні тлумачення проблеми соціального впливу на практику освіти, тісного духовного зв’язку наставника та учня, технології диференціації освіти відповідно до покликання і громадських потреб. Ось як він, наприклад, описує навчальну спеціалізацію: «Людина, що бажає стати видатною в якій би то не було справі, повинна з ранніх років тренуватися. ...Наприклад, хто хоче стати хорошим землеробом чи будівельником, повинен ще в іграх або обробляти землю, або споруджувати якісь-бо дитячі будови. ...Нехай він (вихователь) намагається спрямовувати смаки і схильності дітей до того заняття, в якому вони повинні згодом досягти досконалості».

Фактично першим представником еврістично-пошукового методу навчання був Сократ. Його «майєвтика», метод діалектичного спору, підводив учня до істини завдяки продуманим наставником питанням, але також індивідуальним розумово-пошуковим діям учня. Своєрідний процес «само­зародження істини» як ніякий інший метод сприяє пробуд­женню душевних та інтелектуальних сил учня.

Найрізноманітніші аспекти дидактики та практики виховання знайшли відображення в працях Піфагора. Особливу увагу він приділяв розвитку інтересів та природних стимулів до навчання. Ось лише деякі його настанови з цього приводу: «Будь-яке вивчення наук і мистецтв, якщо воно добровільне, то правильно досягає своєї мети, а якщо не добровільне, то не підхоже і безрезультатне» чи «Правильно здійснене навчання повинне відбуватися за взаємного бажання вчителя та учня».

Багато новацій у дидактичну сферу вніс Квінтіліан. Зокрема, ним розроблена детальна методика індуктивного навчання (від простого до складного); методи навчання, що грунтуються на знанні механізмів роботи пам’яті; прийоми для розвитку пам’яті (включаючи і знаменитий «технологічний прийом», який і зараз у різних модифікаціях використовується для систематизації запам’ятовування).

Квінтіліан обгрунтовував необхідність врахування особливостей дитячої психіки в процесі навчання, бережного і уважного ставлення до дітей та відмови від фізичних покарань. У цьому він був далеко не одинокий. Так, Плутарх писав, що бити дитину - це значить «піднімати руку на святиню».

Перелік дидактичних досягнень античної педагогіки можна продовжувати дуже довго. Багато педагогів і філософів зводили їх у дидактично-навчальні програми, найбільш відомі з них - програми Платона і Квінтіліана. Такі програми, ефективні навчальні методи та форми успішно реалізовувалися в найкращих навчальних закладах - Лікеї, Академії, Олександ­рійській школі та інших. Там широко застосовувалися творчі методи навчання, лекції, диспути, бесіди, підтримувалися дух суперництва, внутрішня мотивація навчання, реалізовувалися нестандартні програми, давалося всебічне і універсальне знання, розвивалися всі духовні, моральні, інтелектуальні потенції учнів, культивувалося рівне співробітництво учнів та наставників.

Саме в цьому найвищому прояві антична освіта і залишилася в історії людства, слугуючи для наступних поколінь зразком формування гармонійної людини та ідеального громадянина з боку суспільства.

Недоліки античної системи виховання та освіти:

- звуження поняття «людина» до громадянина поліса,

- підкорення індивідуальності громадсько-державним потребам,

- в цілому не дуже високий рівень масової шкільної підготовки, тощо - залишалися поза увагою.

На перший же план виходять такі як :

- рівність освіти і відсутність її жорсткої станової диференціації,

- державне опікування освітою,

- пріоритетність морального і громадянського виховання при загальній установці на розвиток усіх сутнісних сил людини,

- надзвичайно високий розвиток філософсько-освітньої та педагогічної думки, в рамках якої вже були сформульовані основні парадигмальні освітні ідеї.

Матеріальною основою античної системи освіти було рабовласницьке господарство Давньої Греції та Давнього Риму. Довгий час воно було досить продуктивним і давало можливість за рахунок праці рабів вийти за рамки безпосередніх потреб виживання громадянам античного світу. Останні мали змогу значну частину часу і сил віддавати духовному виробництву і навіть певною мірою орієнтуватися на «надматеріальну» систему цінностей. До цього слід додати і плоди експансії Давньої Греції і Давнього Риму, які також дозволяли підтримувати високий матеріальний достаток в суспільстві і значну частину соціальних ресурсів спрямовувати на потреби культури та освіти, а також використовувати культурні здобутки інших країн. Звичайно ж, величезне значення мав соціально-політичний устрій країн античного світу, що грунтувався на пріоритетності загальних громадянських, а не кланових інтересів і сприяв формуванню громадянсько- гуманоцентричної системи цінностей - основи античної культури і освіти.